Залізний Лісоруб підніс до вуст срібний сюрчок, що висів у нього на шиї. І, всім на подив, з найближчої нірки випірнула маленька сіра мишка, яка хоробро подріботіла до них.То й була Королева Полівок, а не боялася вона тому, що колись саме Залізний Лісоруб урятував її від страшних пазурів Дикого Кота.
— Добридень, Ваша Величносте, — вклонився їй чемно Лісоруб. — Сподіваюся, ви в доброму здоров’ї?
— Дякуємо вам на доброму слові. Живі-здорові, — люб’язно відповіла Королева, присівши на задні лапки і поправляючи на маківці золоту корону. — Чи можемо ми якось допомогти нашим давнім друзям?
— Ще й як! — з готовністю відповів Опудало. — Чи можу я умовити Вашу Величність відпустити зі мною до Смарагдового міста із дюжину ваших підданців?
— А з ними часом лиха не станеться? — занепокоїлася Королева.
— Чого це раптом? — знизав плечима Опудало. — Я довезу їх до самого міста в оберемку соломи, якою я сам і набитий. А як тільки я подам їм знак, розстебнувши камізельку, нехай вони гуртом вискочать із соломи і мерщій — додому. От і все. А заодно вони й повернуть мені трон, що його захопила Армія заколотниць.
— У такому разі, — відповіла Королева, — відмовити я не можу. Як будете готові, я одразу ж покличу дванадцять наших найкмітливіших підданців.