На цьому місці на схилі гори була величезна діра, яка нагадувала вхід до печери. Сходи переривалися з одного боку майданчика, і новий проліт починався з другого.
Діра в горі виводила мандрівників на протилежний бік від Місячної Долини, і звідси панорама відкривалася досить дивна. Внизу під ними проглядався величезний порожній простір. Біля підніжжя гори хлюпало море, крізь чорні хвилі якого раз по раз проривалися язики полум’я. Прямо над ними, трохи вище рівня майданчика, мчали хмари, що невпинно змінювали обриси й кольори. Відтінки переважали блакитні та сірі. Дороті встигла помітити, що на хмарах сидять або напівлежать легкі прекрасні істоти — очевидно, Феї Хмар. Дивлячись на небо з землі, люди не часто можуть розрізнити їхні фігури, але наші друзі опинилися майже впритул до хмар і бачили красунь надзвичайно добре.
— Невже справжні? — запитав вражений Зеб.
— Звичайно, — тихенько відповіла Дороті. — Це Феї Хмар.
— Вони нібито з диму, — завважив хлопчик, уважно вдивляючись у красунь. — Здається, стисни в руці — й нічого не залишиться.
У порожньому просторі між хмарами і чорним бурхливим морем проносилися іноді дивні птахи. Вони були величезних розмірів і нагадали Зебу птахів Рух, про які він читав у арабських казках. У них були злі очі, гострі кігті й дзьоби, і діти боялися, що котрась із них надумає залетіти в печеру.
— Оце так! — дивувався Чарівник. — Це якийсь зовсім новий світ!