— А раптом сходи стануть ще крутішими? — з деяким сумнівом припустив Зеб.
— Тоді штовхатимете коляску ззаду, ось і все, — відповів Джим.
— Що ж, спробуємо, — вирішив Чарівник. — Адже іншого шляху з Місячної Долини, гадаю, немає.
І вони рушили вгору сходами. Попереду йшли Дороті та Чарівник, слідом — Джим, що тягнув візок. Процесію замикав Зеб, який наглядав за тим, щоб нічого не сталося з упряжжю.
Світло ставало дедалі слабкішим, і незабаром над нашими героями нависла повна темрява. Чарівник поспішив дістати ліхтарі. Висвітлюючи собі шлях, мандрівники наполегливо просувалися вперед, поки не дійшли до рівного майданчика. Тут, на схилі гори, утворилося провалля, і вони могли насолодитися повітрям і світлом. Внизу простягалася Місячна Долиназ, і будиночки з цієї висоти здавалися майже іграшковими.
Відпочивши кілька хвилин, друзі відновили підйом. Сходинки, як і раніше, були широкими й пологими, але старий кінь вже злегка задихався і дедалі частіше зупинявся, щоб перевести подих. Разом із ним зупинялися й інші, вельми охоче, бо від довгого підйому в усіх дуже боліли ноги.
Так вони йшли і йшли вперед, коло за колом, годину за годиною. Тьмяне світло ліхтарів ледь пробивалося крізь темряву, і подорож не можна було назвати особливо веселою. Тож всі зраділи, коли яскравий промінь світла попереду сповістив про те, що вони виходять на новий майданчик.