— Ну, Джим, на тебе вся надія, — сказав Чарівник — Скачи щодуху, лети як стріла.
— Постараюся, — відповів кінь, — але ви повинні мати на увазі, що я старий і вже не пам’ятаю, коли в останній раз брав участь у перегонах.
Троє друзів сіли в коляску, і Зеб взяв віжки до рук. Втім, Джима не потрібно було поганяти. Кінь все ще відчував біль від ран, нанесених кігтями невидимих ведмедів, і страх перед новою зустріччю зі страшними звірами підстьобував його не гірше батога. Він рвонув із місця таким стрімким галопом, що в Дороті перехопило подих.
А тут ще Зеб заради забави заревів, наслідуючи ведмедя, і Джим мало не полетів по повітрю. Його кістляві ноги миготіли так швидко, що їх неможливо було розгледіти.
— Ей! — кричав щосили Чарівник, вчепившись обома руками в сидіння.
— Він ... здається ... думає, що тікає від ведмедя, — ледве видихнула Дороті.
— І нехай собі думає, — шепнув Зеб — Нас так і справді жоден ведмідь не наздожене, аби тільки упряж та коляска витримали.