Гора по цей бік була не скляною, складеною з каменю, що нагадував граніт. З великими труднощами і навіть з ризиком для життя, Джим довго тягнув візок по кам’янистих стежках, поки екіпаж не опинився, нарешті, на зеленій галявині. Тут починалися доріжки, сади й городи. Але до найближчого будиночка було ще досить далеко.
— Як тут чудово! — радісно вигукнула Дороті, першою вистрибуючи з коляски і випускаючи Еврику побігати по м’якій, як оксамит, траві.
— Це точно, — відгукнувся Зеб. — Нам неабияк пощастило, що ми забрали ноги від тих рослинних катувальників.
— А непогано було б, — зауважив Чарівник, озираючись, — оселитися тут назавжди. Впевнений, привабливішого місця годі й шукати.
Він дістав з кишені поросят і дозволив їм побігати по траві, а Джим спробував на смак зелену стеблинку й оголосив, що нова країна його цілком влаштовує.
— Однак тут ми не можемо ходити по повітрю, — повідомила Еврика, яка спробувала було зробити це і полетіла шкереберть.
Нікого це особливо не засмутило, а Чарівник припустив, що вони тепер ближче до поверхні Землі, ніж були в Землі листелюдей, оскільки все виглядало більш звичним та природним.