— Земля листелюдей, гадаю, залишилася далеко позаду, — додав Зеб. — Адже за весь час шляху ми жодного разу не повернули назад.
Вони їхали далі й далі, і саме тоді, коли Джим остаточно знесилився, в тунелі несподівано посвітлішало — та ще й так, що Зеб поспішив задути ліхтарі, щоб заощадити гас.
То було звичайне денне світло, що всіх несказанно втішило, бо їхні очі вже втомилися від різнокольорових променів. Тепер тунель нагадував довгу трубу, а ухил його став більш пологим. Джим пішов швидше, поспішаючи вибратися із темряви, і вже через кілька хвилин вони стояли на зовнішньому схилі гори. Прямо під ними простягалася зовсім нова місцина.
VIII. ДОЛИНА ГОЛОСІВ
Пройшовши крізь скляну гору, мандрівники опинилися на краю красивої долини, з двох боків оточеної високими стрімкими горами, а з двох інших — пологими лісистими пагорбами. Вона була вкрита чудовими галявинами й садами, їх перетинали акуратні, посипані гравієм доріжки. Гілки розлогих дерев вгиналися від численних плодів, невідомих на Землі. Швидкі прозорі струмки бігли поміж квітучих берегів, вздовж яких розсипалися дивні на вигляд, але дуже мальовничі будиночки. Вони стояли як окремі хутірці, оточені полями, садами й городами.
Мандрівники милувалися чудовими ландшафтами, жадібно вдихаючи запашне повітря, що здавався особливо солодким після задухи тунелю. Кілька хвилин пройшло в мовчанні, лише поступово їхні очі починали вловлювати в чудовому пейзажі деяку чудасію.
По-перше, долину освітлювало якесь невідоме джерело: в синьому небі не було ні сонця, ні місяця, але все навколо було залите ясним потужним світлом. По-друге, дивувала відсутність в цій благословенній місцевості хоч якихось мешканців. З пагорба, на якому стояли наші герої, відкривалася вся долина, але не було видно жодного рухомого предмета чи фігури. Начебто все відразу таємничим чином звідси зникло.