— Цікаво, чи велика ця печера? — запитала Дороті.
— Спробуймо перевіримо, — запропонував Зеб.
Він рушив вперед з ліхтарем, Дороті і Чарівник пішли за ним. Печера закінчувалася сліпою стіною, як їм здалося спочатку, але стежка вела вперед і вгору крізь скляну скелю в напрямку, який обіцяв вивести їх на схил, протилежний Землі листелюдей.
— Дорога цілком пристойна, — помітив Чарівник. — Прямуючи по ній, ми майже напевно потрапимо в яке-небудь місце… стовідсотково значно приємніше, ніж Чорна Яма. Я вважаю, що рослинолюди, боячись темряви, ніколи не заходили в цю печеру. Але в нас, на щастя, є ліхтарі, щоб освітлювати собі шлях. Тому я раджу рухатися вперед і з’ясувати, куди веде цей тунель.
Усі охоче погодилися з цією раціональною пропозицією, і хлопчик одразу почав запрягати Джима. Трійця зайняла свої місця на сидінні, і Джим обережно рушив уперед. Зеб був за візника, а Чарівник і Дороті тримали з боків коляски запалені ліхтарі, щоб освітлювати коню дорогу.
Часом тунель звужувався так, що колеса дряпалися об стіни, часом він розширювався до розмірів широкої вулиці, але підлога в тунелі незмінно залишалася рівною та гладенькою, тож подорож протікала без пригод. Час від часу Джим зупинявся, щоб перепочити, бо підйом був досить крутий і виснажливий.
— Ми зараз повинні бути на рівні шести кольорових сонць, — прикинула Дороті. — Я й не підозрювала про те, що ця гора настільки висока.