Дороті, щоб уникнути уколів, стрибнула в отвір. Зеб і Чарівник після марної спроби чинити опір теж сховалися там. Тоді листелюди почали знову будувати скляний завал, маючи намір, як зрозумів, нарешті, Чарівник, заживо поховати їх у горі. Своєю здогадкою він поділився з дітьми.
— Мої любі, що нам робити? Прорватися назовні й битися?
— А яка з того користь? — заперечила Дороті. — Краще вже померти тут, ніж залишитися жити серед жорстоких та безсердечних рослинолюдей.
— Я теж так вважаю, — сказав Зеб, оглядаючи свої подряпини. — Досить з мене цих створінь.
— Гаразд, — відповідав Чарівник. — Головне, що ми разом. Але довго сидіти в цій печері теж не зможемо.
Помітивши, що світла стає дедалі менше, він підняв своїх поросят, любовно погладив кожного по голівці та дбайливо поклав у кишеню.
Зеб чиркнув сірником і засвітив один з ліхтарів. Промені кольорових сонць тепер зникли від них назавжди: в стіні, що відокремила їхню в’язницю від Землі листелюдей, не залишилося жодної щілинки.