Наступної миті він несподівано позадкував у напрямку натовпу листелюдей і щосили брикнув задніми ногами. Одним ударом він повалив на землю з десяток ворогів і, натхнений успіхом, продовжував наступати на рослинний натовп, розсіюючи його й змушуючи тікати. Еврика допомагала йому, як могла, люто дряпаючись і кусаючись. Кошеня завдало таким чином чималої шкоди рослинним фізіономіям, тож листелюди знайшли в Евриці не менше грізного супротивника, ніж кінь.
Однак сили були надто нерівними, і тримати оборону надто довго наші друзі не могли. Джим та Еврика втомилися, і, хоч поле бою швидко покрилося пом’ятими й побитими листелюдьми, друзям довелося врешті-решт здатися і, підкоряючись силі ворога, відступити до гори.
VII. У ЧОРНУ ЯМУ ТА ЗНОВУ НАГОРУ
Коли наші герої наблизилися до гори, то виявили, що це величезна похмура брила темно-зеленого скла. Посередині крутого схилу чорніла печера. Райдужні промені кольорових сонць освітлювали лише вхід до неї — далі панувала вічна ніч.
Листелюди загнали коня, кошеня й поросят у цю чорну діру, а слідом запхали й коляску — вони тягли її всю дорогу від замку. Потім рослиноподібні істоти почали нагромаджувати біля входу скляні валуни, маючи намір замурувати бранців заживо.
— Це жахливо, жахливо! — вигукнув Джим. — Ось і настав кінець нашим пригодам.
— Якби тут був Чарівник, — голосило, схлипуючи, одне з поросят, — він би не дав нас скривдити.