Листелюди оточили їх з усіх боків, залишивши відкритим лише прохід до дверей. Тварини повільно відступали, поки нарешті не опинилися на вулиці, де стояло ще більше місцевих жителів з колючками. Як і раніше, не кажучи жодного слова, вони погнали бідолах уздовж вулиці.
Джим щосили намагався не наступити на крихітних поросят, які металися в нього під ногами, хрюкали й пищали. Еврика пирхала й огризалася, намагаючись захистити себе й поросячу малечу від уколів. Повільно, але невідступно, безжальні листелюди гнали їх по дорозі, поки, нарешті, місто не залишилося позаду. Перед ними простяглася широка рівнина, а за нею починалися гори.
— Що все це значить? — розгублено запитав кінь, ухиляючись від чергової колючки.
— Боюся, вони женуть нас до Чорної Ями, в яку погрожували кинути, — відповіло кошеня. — Якби я була зростом із тебе, Джим, я б показала цим жалюгідним коренеплодам, де раки зимують!
— А що б ти зробила? — поцікавився Джим.
— Я б почала брикатися своїми довгими ногами, взутими в залізні підкови.
— Гаразд, — сказав кінь, — так я і вчиню.