Протягом двох або трьох днів — якщо називати днями проміжки між сном, адже темряви, що відділяє дні один від одного, в цій країні не було — наших друзів ніхто не турбував. Їм дозволили жити в Будинку Чаклуна, тож вони почувалися тут, як удома, безперешкодно гуляючи садами в пошуках їжі.
Одного разу вони опинилися поблизу Саду Повзучих Ліан і пройшли над ним високо по повітрю, поглядаючи вниз з цікавістю і побоюванням. Друзі побачили щільне скупчення товстих зелених ліан, які перепліталися і звивалися, нагадуючи величезне зміїне кубло. Ліани душили все, що потрапляло в їхні чіпкі обійми, і наші мандрівники ще раз подякували долі за те, що їм вдалося уникнути такого кінця.
Лягаючи спати, Чарівник завжди діставав із кишені поросят і дозволяв їм побігати по кімнаті, щоб розважити оточуючих і трохи розім’ятися. Але одного разу поросята помітили, що скляні двері прочинені, й вислизнули в зал, а звідти по повітрю спустилися на перший поверх. До цього часу вони встигли вже подружитися з Еврикою й тому відразу кинулися до кошеняти, що дрімало під боком у Джима, й почали його торсати.
Кінь, який ніколи не спав надто довго, підняв голову і добродушно стежив за грою поросят і кошеняти.
— Лагідніше, обережніше! — гримав він, коли Еврика перекидала когось із поросят і починала катати його лапою, але поросятам це, схоже, подобалося: вони від душі веселилися.
Несподівано кімната заповнилася мовчазними й похмурими листелюдьми. Кожен з рослиноподібних створінь ніс палку, вкриту шипами, й войовничо тикав нею в бік тварин.
— Гей ви там, киньте ці дурощі! — сердито заіржав Джим. Але після кількох уколів, він перелякано схопився на ноги і застрибав, ухиляючись від колючок.