— У мене взагалі не буває ран. Іноді я трошки ламаюся, але мене дуже легко полагодити і привести в порядок. Подряпини і удари мені не страшні.
Джим вже було позаздрив Дерев’яній Кобилиці, бо ж та ніколи не відчуває болю, але потім вирішив, що помінятися місцями з цим дивним і безглуздим створінням він все одно не побажав би собі за жодних обставин.
— А звідки в тебе золоті підкови? — поцікавився він.
— Їх подарувала мені принцеса Озма, — відповідала його дерев’яна знайома. — Щоб копита не зношувалися. Ми з нею пережили не одну пригоду, і вона дуже до мене прив’язана.
Кінь хотів було щось відповісти, але раптом здригнувся і заіржав, затремтівши як осиковий лист. З-за рогу вийшли два величезних страшних звіра — вони ступали так нечутно, що помітив він їх тільки тепер, коли вони опинилися зовсім близько. Джим готовий був кинутися навтьоки, але його нова приятелька закричала:
— Стій, брате мій! Стій, Справжній кінь! Це друзі, вони не заподіють тобі шкоди.
Джим завагався, скоса поглядаючи на хижаків. Один із них — величезний Лев з ясними розумними очима, густою каштановою, акуратно розчесаною гривою й оксамитовим пісочного кольору тулубом. Другий — такий само величезний смугастий Тигр із потужними лапами й очима, що виблискували з-під примружених повік, наче вуглинки. Ці грізні господарі лісу і джунглів могли вселити жах у найхоробріше серце, тому Джим, побачивши їх, злякався не на жарт.