— Вівса? Але в нас немає вівса, — розгубився кухар. — Ось вівсянки скільки завгодно, ми часто готуємо її на сніданок. Вівсянка — кращий сніданок, — нерішуче порадив він.
— І обід теж, — додав Джим. — Подай-но мені її, але тільки сиру, якщо тобі дороге твоє життя.
Як бачите, шана, надана цьому старому коню, зробила його дещо зарозумілим, він забув про те, як годиться поводитися в гостях, що, втім, не дивно, адже від народження і до прибуття у Країну Оз до нього ніхто й ніколи не ставився інакше, як до слуги. Але на королівських слуг кінські капризи не справили, схоже, поганого враження. Вони швиденько замішали вівсянку в тазику з водою, і Джим із задоволенням почастувався нею.
Потім слуги накидали на підлогу соломи, й старий кінь ліг спочивати. Спати на такій м’якій постелі йому не доводилося ще ніколи в житті.
Вранці, щойно розвиднілось, він вирішив прогулятися й підшукати собі на сніданок якоїсь травички. Пройшовши, не поспішаючи, через прекрасну арку, він завернув за ріг палацу, усередині якого всі, здавалося, ще спали, й зіткнувся ніс до носа з Дерев’яною Кобилицею.
Здивований і ошелешений, Джим став як укопаний. Дерев’яна Кобилиця теж завмерла й дивилася на коня своїми витріщеними очима, схожими на два звичайних сучка.
Ногами їй служили чотири жердини, хвіст був маленькою гілкою, що випадково збереглася на кінці тіла-колоди, а рот — зарубкою на протилежному його кінці, який був товстіший і тому вважався головою. На дерев’яних ногах красувалися золоті підкови, а до незграбного тіла було приторочено сідло — з червоної шкіри і все усипане діамантами. Колись це сідло належало принцесі Озмі.