— Це точно. Але не виключено, що й ця дорога веде до поверхні Землі, — припустив Зеб. — Я тішуся тим, що ця стежка не драконяча, куди б вона не вела.
— Я теж, — погодилася Дороті. — Досить з мене цих драконячих гордунів з їхніми родоводами. Ще невідомо, чим би порадувала б нас їхня матуся.
І вони рушили далі, повільно піднімаючись крутим схилом. Ліхтарі світили вже не так яскраво, і Чарівник перелив весь гас в один ліхтарик, щоб його вистачило якомога довше. Однак їхня подорож несподівано завершилася — вони опинилися в невеликій печері, з якої не було виходу.
Друзі не відразу відчули біду. Спочатку навіть зраділи, коли побачили, що високо вгорі крізь склепіння печери пробивається сонячний промінчик. Це означало, що земний світ — справжній світ — вже зовсім поруч і що після всіх пригод, цікавих і небезпечних, вони підійшли, нарешті, зовсім близько до земної поверхні. Вони майже вдома! Але, озирнувшись уважніше, наші подорожні виявили, що насправді втрапили до в’язниці, з якої, здається, не вибратися.
— Ми майже на землі, — сказала Дороті. — Дивіться, світить сонце. О, як же чудово воно світить! — дівчинка показала на далекий промінчик, що блукав високо вгорі.
— Майже на землі — ще не значить, що на землі, — сердито відгукнулося кошеня. — До цієї тріщини навіть мені не дістатися, а якщо й дістатися, то ніяк не пролізти.
— Схоже, що стежка тут закінчується, — похмуро сказав Чарівник.