— І шляху назад теж немає, — згадав Зеб, спантеличено присвиснувши.
— Я так і знав, що все погано скінчиться, — заголосив старий кінь. — Де це чувано, провалитися в центр Землі, а потім повернутися назад?! Та й те, що ми з котом раптом заговорили вашою мовою й стали розуміти всі ваші слова, теж було не до добра.
— Це стосується й поросят, — додала Еврика. — Не раджу про них забувати. Мені, ймовірно, ще доведеться ними поласувати.
— А я й раніше чула, як тварини розмовляють, — сказала Дороті. — Нічого поганого з ними від цього не траплялося.
— А чи була ти коли-небудь замкненою в підземній печері, з якої немає виходу? — строго запитав кінь.
— Ні, — зізналася Дороті. — Але не падай духом, Джиме. Я впевнена, що це ще зовсім не кінець нашої історії.
Згадка про поросят підказала Чарівникові, що його вихованці засиділися в кишені й, напевно, втомилися. Він сів на підлогу своєї вимушеної в’язниці, дістав — одного за іншим — поросят, і пустив їх побігати навколо себе.