— Я народилася на фермі в Канзасі, — відповіла Дороті. — Гадаю, що жити там набагато приємніше, ніж сидіти в печері, та ще й з прив’язаним до скелі хвостом. Загалом я в знатності не бачу великого пуття — людина є такою, яка є.
— У кожного свій смак, — пробурчало драконя, повільно опускаючи лускаті повіки, поки очі не стали схожими на два півмісяці.
Дещо заспокоєні тим, що чудовиська прив’язані до скелі, діти й Чарівник почали оглядати їх уважніше. Голови у драконят були великі, як бочки, й покриті твердою зеленою лускою, яка блищала у світлі ліхтарів. Передні лапи росли відразу під головою, були великі й сильні, але тулуби, чимдалі від голови ставали дедалі тоншими, а хвіст і зовсім схожим на шнурок.
Дороті прикинула, що якщо вони виросли до таких розмірів за шістдесят шість років, то, напевно, пройде ще добра сотня років, перш ніж вони зможуть назвати себе справжніми драконами.
— Гадаю, — сказав Чарівник, — нам треба звідси тікати, і чимшвидше, тим краще.
— Та ви не поспішайте, — запропонувало одне з драконят, — я впевнений, що мама буде рада з вами познайомитися.
— Цілком можливо, — не став сперечатися Чарівник. — Але ми, зі свого боку, дуже розбірливі в знайомствах. Чи не будете ви так ласкаві сказати, якою дорогою ваша мама зазвичай вибирається на поверхню Землі?