— Чесно кажучи, нам страшенно хотілося б вас з’їсти. Але, на жаль, мама прив’язала нас за хвости до скелі, тож нам до вас ніяк не добратися. Якщо буде ваша ласка і ви підійдете трохи ближче, то вмить опинитеся в наших зубах, а якщо ні — то почувайтеся в цілковитій безпеці.
У голосі драконяти прозвучав жаль, його брати і сестри теж хором зітхнули.
Дороті теж відчула деяке полегшення. Потім вона поцікавилася:
— Навіщо ж мама прив’язала вас?
— О, бачте, вона проводить на полюванні часом по кілька тижнів, а ми, якщо нас не прив’язати, буває, розповзаємося по всій горі, можемо побитися або накоїти капостей. Мама зазвичай знає, що робить, але цього разу не передбачила вашої появи. Тому що ви напевно від нас втечете, якщо тільки не підійдете ближче. Але ж ви не підійдете, правда?
— В жодному разі! — поспішила з відповіддю дівчинка. — Ми зовсім не хочемо потрапити в зуби таким чудовиськам.
— Дозвольте завважити, — ображено мовило драконя, — що обзиватися досить неввічливо. Знаючи, до того ж, що ми вам не можемо помститися. Ми самі вважаємо себе дуже гарними, та й мама нам так сказала, а вже вона знає напевне. Ми всі належимо до старовинного роду, а генеалогія драконів налічує приблизно двадцять тисяч років, до часів знаменитого Зеленого Дракона Атлантиди, коли людей і на світі-то не було. А що ти скажеш про свій родовід, дівчинко?