У таких випадках і Дороті, й Зеб, і Чарівник вилазили з коляски і разом штовхали її , або піднімали колеса в найважчих місцях. Та, попри труднощі, вони вперто рухалися вперед. Яким же було їхнє розчарування, коли, проминувши черговий поворот, падаючи з утоми, виявили, що знову потрапили до печери — величезної, з високим куполоподібним склепінням і гладкою рівною підлогою.
Печера була округлою, а по краю її біля самої землі горіло безліч золотисто-жовтих вогників, розташованих попарно. Спочатку вони були нерухомі, потім стали мерехтіти то яскравіше, то слабше, і розгойдуватися — з боку в бік та вгору-вниз.
— Що за дивне місце! — дивувався хлопчик, вдивляючись у темряву широко розплющеними очима.
— Я й сам нічого не зрозумію, — тихенько промовив Чарівник, зайнятий тією ж справою.
— Ф-ф-ф! — зафирчала раптом Еврика, вигинаючи спину, на якій вся шерсть стала дибки. — Так це ж лігво алігаторів, крокодилів або якихось їхніх родичів. Хіба ви не бачите їхні очі?
— Еврика в темряві бачить краще за нас, — пошепки пояснила Дороті — Опиши, мила, на що схожі ці істоти?
— Уже й не знаю, як сказати, — відповіло кошеня, здригаючись усім тілом. — Очі — як тарілки, паща — розміром з ящик для вугілля. Але самі чудовиська, схоже, не дуже великі.