— Це має затримати їх на якийсь час, — сказав Чарівник, радіючи успіху свого задуму. — Навіть якщо згорить вся ця дерев’яна країна цілком, ніхто не сумуватиме за горгульями. Але варто поспішати, діти. Слід обстежити гору і з’ясувати, якою дорогою нам іти, бо щось тут стає надто спекотно.
Проте, до їхнього глибокого розчарування, всередині гори не виявилося сходів, по яких можна було б вибратися на поверхню Землі. Був тільки тунель, з грубою та нерівною підлогою, що похило йшов угору. Незабаром він перетворився на галерею, та ще й таку вузьку, що коляска в неї не протискувалася.
Подорожні зупинилися в розгубленості. Кидати коляску їм не хотілося: вона везла їхній багаж, в ній було приємно їхати по хорошій дорозі, та, крім того, вони з нею майже зріднилися, об’їздивши стільки доріг. Тому Зеб і Чарівник взялися до роботи: зняли колеса і розгорнули її так, щоб вона займала якомога менше місця. З допомогою терплячого коня спроба протягнути коляску через найвужче місце тунелю вдалася.
Коли стежка знову розширилася — на щастя, це сталося досить скоро, вони знову зібрали коляску і продовжували подорожувати з комфортом. Але дорога всередині гори все одно була дуже неприємна. Вона звивалася, то забираючи круто вгору, то йдучи різко вниз. Проїхавши по ній не одну годину, мандрівники залишалися в повному невіданні: чи то вони наблизилися до поверхні Землі, чи то, навпаки, від неї віддалилися.
— Одна втіха, — сказала Дороті, — від жахливих горгулій ми врятувалися!
— Цілком можливо, що вони досі зайняті гасінням пожежі, — відгукнувся Чарівник. — Але навіть якщо їм це вдасться, летіти по вузькому тунелю вони навряд чи зможуть, тож нам вони тепер не страшні.
Раз по раз їхній шлях перетинали глибокі й небезпечні тріщини. Добре, що в ліхтарях залишалося трохи гасу і вони не йшли у суцільній темряві, а тріщини були не надто широкими й будь-яку з них можна було легко перестрибнути. Час від часу на шляху виникали завали каміння, і тоді Джиму доводилось попотіти.