— Підійди-но сюди, — сказав Чарівник, який стояв біля отвору вежі. — Бачиш он ту високу гору? — продовжував він, витягаючи вперед руку.
— Так, бачу, хоч вона досить далеко, — підтвердила Дороті.
— Так ось. Біля підніжжя цієї гори, вершина якої ховається у хмарах, є вхід у вигляді арки, як дві краплі води схожий на той, через який ми увійшли в Місячну Долину, щоб потім піднятися по спіральних сходах. Через підзорну трубу ти побачиш цей вхід ще ясніше.
Він дістав зі своєї валізки невелику, але дуже потужну трубу. З її допомогою дівчинка змогла чітко розгледіти арку і двері за нею.
— Цікаво, куди вона веде? — пробурмотіла Дороті.
— Цього я сказати не можу, — відповів Чарівник. — Але, гадаю, що ми зараз не дуже далеко від поверхні Землі. А це означає, що за дверима можуть починатися ще одні сходи, які виведуть нас, нарешті, на сонячне світло. Тож, аби в нас були крила, ми змогли б вирватися з полону. Ця скеля — наш порятунок.
— Я дістану крила, — сказав Зеб, який стояв поруч, прислухаючись до їхньої розмови. — Тобто дістану, якщо кошеня покаже мені, де вони лежать.