— У кожного з них рука, наче дерев’яна палиця, — відповів Чарівник. — А судячи з того, як вони на нас дивляться, хорошого чекати не варто. З револьверів можна, щонайбільше, поранити одного-двох, а потім нам все одно не минути лиха.
— Навіщо ж тоді боротися? — запитала дівчинка.
— Щоб померти з чистою совістю, — дуже серйозно пояснив Чарівник. — Обов’язок кожної людини зберігати гідність за будь-яких обставин. Така, в усякому разі, моя думка.
— Ех, от була б у нас сокира… — сказав Зеб, розпрягаючи коня.
— Якби ми знали, куди потрапимо, то захопили б із собою чимало потрібних речей, — відгукнувся Чарівник. — Але пригоди для всіх нас почалися дуже несподівано.
Почувши цю розмову, горгульї відсахнулися вбік: хоч друзі перемовлялися напівпошепки, в навколишній тиші їхні голоси прозвучали несподівано голосно. Та щойно розмова припинилася, похмурі потвори піднялися і зграєю полетіли прямо на мандрівників, витягнувши перед собою довгі руки на зразок бушприта на вітрильних судах. Кінь, який, здавалося, вразив їх своїм зростом та виглядом, мав стати першим об’єктом нападу.
Однак Джим був готовий дати відсіч. Коли вороги наблизилися впритул, він повернувся до них задом і почав щосили брикатися. Бам! Бам! Бух! Ковані залізом копита били по дерев’яних тілам горгулій, розкидаючи їх направо й наліво із легкістю, з якою вітер розносить солому. Шум і тріск злякали горгулій не менше, ніж Джимові копита. Всі, хто міг, поспішили розвернутися і відлетіти якнайдалі від небезпеки. Приголомшені горгульї, отямившись, піднімалися з землі і прямували до своїх товаришів. На якусь мить коню здалося, що бій виграно, і навіть без особливих втрат.