Найдивнішою, проте, властивістю горгулій було те, що вони не тільки пересувалися безшумно, а й спілкувалися, не видаючи жодного звуку — знаками, рухами дерев’яних пальців і губ. Країна була занурена в глибоке мовчання: птахи не співали, корови не мукали, хоч на перший погляд суєта тут панувала надзвичайна.
Натовп місцевих жителів, що зібрався біля верхнього майданчика сходів, спочатку стояв абсолютно нерухомо, похмуро витріщаючись на диваків, що так раптово з’явилися в їхніх краях. У свою чергу Чарівник, діти, кінь і кошеня також мовчки розглядали горгулій.
«Чую, буде біда», — вирішив про себе кінь, а вголос сказав:
— Звільни-но мене, Зебе, треба готуватися до бійки.
— Джим має рацію, — зітхнув Чарівник. — Бійка неминуча. І, боюся, моя шабля проти цих буратінів виявиться занадто слабкою. Доведеться діставати револьвер.
Він вийняв з коляски валізку і дістав з неї два револьвери, настільки грізні на вигляд, що діти з жахом відступили назад.
— Але чому ці горгульї для нас небезпечні? — дивувалася Дороті. — Вони ж не озброєні.