Із цими словами він піднатужився і потягнув коляску вгору рештою сходинок. Мандрівники пішли за ним, і незабаром всі стояли на широкому майданчику, дивлячись широко розплющеними очима на найнеймовірніший пейзаж, що коли-небудь відкривався людському погляду.
— Земля горгулій, виходить, вся з дерева! — вигукнув Зеб.
І мав рацію. Поверхня була покрита тирсою й камінням, тут і там з неї стирчало згладжене часом деревне коріння.
У палісадниках навколо химерної форми дерев’яних будівель росли різноманітні дерев’яні квіти. Стовбури дерев були грубо обтесаними колодами, а листя нагадувало стружку. Замість трави з-під землі стирчали тріски, а там, де не було ні трісок, ні тирси, проступали голі дерев’яні бруси. Поміж дерев пурхали дерев’яні птахи, по дерев’яній траві бродили дерев’яні корови, але найдивнішими були самі дерев’яні люди — істоти, звані горгульями.
Їх було багато, країна здавалася густонаселеною, й ціла юрба горгулій якраз зібралася неподалік, щоб подивитися на чужинців, котрі вдерлися в їхні володіння по довгих спіральних сходах.
Горгульї були на зріст не більше метра, з округлими тулубами, товстими й короткими ногами й непомірної довжини руками, ймовірно, дуже сильними. Голови здавалися величезними, а обличчя — напрочуд потворними. Одних вирізняли горбаті носи й виступаючі вперед підборіддя, маленькі вічка і роззявлені в усмішці роти. В інших носи були пласкі, очі вирячені, а вуха нагадували слонячі.
Всі вони були різні, але однаково непривабливі. Лисі голови несли здоровенні «прикраси»: у когось — гребінь, у когось — щось на зразок квітки, а в когось — квадрат або хрест. У всіх були короткі дерев’яні крила, прикріплені до тіла за допомогою дерев’яних шарнірів, які давали змогу їм літати беззвучно й швидко. Пішки горгульї не ходили майже зовсім.