Чарівник поклав дев’ятьох крихт у кишеню, і друзі знову рушили в дорогу.
— Схоже, вершина вже близько, — промовив хлопчик, долаючи сходинку за сходинкою темного звивистого маршу.
— Земля горгулій повинна бути неподалік від поверхні Землі, — припустила Дороті. — Але мені тут не дуже подобається і страшенно хочеться додому.
Ніхто не вимовив жодного слова, бо всі зовсім захекались. Сходи ставали дедалі вужчими, тож Зебу з Чарівником раз по раз доводилося, допомагаючи Джиму, підтримувати й підштовхувати коляску вперед.
Нарешті попереду з’явилося тьмяне світло, і чим далі крокували подорожні, тим яскравішим воно ставало.
— Дякувати Богу, ми майже нагорі! — насилу видихнув Чарівник.
Джим, який йшов попереду, подужав, нарешті, останню сходинку і, високо задерши голову, озирнувся. Й одразу позадкував назад у тунель, та так швидко й різко, що мало не перекинув коляску, а разом з нею і своїх товаришів.