Петунія.
Відчинилися двері на кухню — за ними в гумових рукавицях і фартусі, пов’язаному
просто на нічну сорочку, стояла тітка. Вона, як завжди, перед сном начищала до
блиску всі можливі кухонні поверхні. Її коняче обличчя виказувало глибокий шок.
— Албус Дамблдор, — представився Дамблдор, коли дядько Вернон так і не спромігся
його відрекомендувати. — Ми з вами листувалися. — (Гаррі подумав, що це трохи
дивний спосіб нагадати тітці, що він колись був прислав їй вибухового листа, але
тітка Петунія не стала заперечувати.) — А це, мабуть, ваш син Дадлі?
Дадлі саме визирнув з вітальні. Його величезна білява голова, що стирчала зі
смугастого коміра піжами, здавалось, не мала під собою тіла, а рот від подиву й
страху роззявився. Дамблдор якусь мить помовчав, чекаючи, чи не скаже хтось із
Дурслів хоч слово, однак мовчанка тривала, тож він усміхнувся.