до того ж скоро — пульсуюча жилка в дядька на скроні свідчила про наближення
точки кипіння, — але Дамблдор мав у собі щось таке, що на якийсь час забило
дядькові дух. Можливо, це була відверта магічність зовнішнього вигляду, а
можливо, навіть дядько Вернон відчув, що цю людину залякати важко.
— А, Гаррі, добрий вечір, — привітався Дамблдор, задоволено поглядаючи на нього
крізь свої окуляри-півмісяці. — Прекрасно, прекрасно.
Від цих слів дядько Вернон ніби очуняв. Йому було цілком ясно, що з людиною,
яка, глянувши на Гаррі, каже «прекрасно», він ніколи не знайде спільної мови.
— Не хочу здатися грубим… — почав він тоном, де кожен звук свідчив про неминучу
грубість.
— …на жаль, випадкова грубість трапляється занадто часто, — серйозно закінчив за
нього Дамблдор. — Краще взагалі не говорити, дорогий друже. О-о, а це, либонь,