перехожих маґлів.
— Гаррі! — загудів він, щойно Гаррі вийшов з машини, і стис хлопця в обіймах, аж
кістки затріщали. — Бакбик… себто Чахокрил… ти б його видів, Гаррі. Він так си
тішить, що знов на чистім повітрі…
— Я за нього радий, — усміхнувся Гаррі, потираючи ребра. — А ми й не думали, що
«охорона» — це ти!
— Я знаю — як у давні файні часи. Видите, міністерство хтіло прислати юрму
аврорів, але Дамблдор сказав, що вистачить мене їдного, — гордо пояснив Геґрід,
випинаючи груди й запихаючи руки в кишені. — Ну, то пішли вже… спочатку ви, Молі
й Артуре…
«Дірявий казан» уперше, скільки його Гаррі пам’ятав, стояв цілком порожній. З
колишнього товариства був тільки шинкар Том, зморшкуватий і беззубий. Він з