старому зеленому халаті.
— Гаррі, дорогенький! Господи, Албусе, ти мене налякав, ти ж казав, що ви будете
аж уранці!
— Нам пощастило, — пояснив Дамблдор, переступаючи поріг слідом за Гаррі. —
Слизорога вдалося вмовити значно легше, ніж я сподівався. Гаррі постарався,
звісно. О, вітаю, Німфадоро!
Гаррі роззирнувся й побачив, що місіс Візлі, попри таку пізню годину, була не
сама. За столом сиділа, тримаючи обіруч велику чашку, молода відьма з блідим
серцеподібної форми лицем та мишасто-сірим волоссям.
— Вітаю, пане професоре, — озвалася вона. — Здоров, Гаррі.
— Привіт, Тонкс.
Гаррі подумав, що вона якась замучена, може, й хвора, а в усмішці її було щось