Двері особняка, а одночасно й усі ставні із тріском розчинилися. Геральт швидко підняв голову. По алейці, риплячи щебінкою, прямо на нього перло чудовисько.
Права рука відьмака миттєво здійнялася над правим плечем, у ту ж мить ліва рвонула ремінь на грудях, і руків'я меча саме ковзнуло в руку. Клинок із шипінням вискочив з піхов, описав коротке вогненне півколо й завмер, уп'явшись кінцем на бестію, що неслася на нього. Побачивши меч, чудовисько різко зупинилося. Щебінь пирснув в усі боки. Відьмак навіть не здригнувся.
Істота була людиноподібною, вирядженою у досить пошарпаний, але гарної якості одяг, не позбавлений зі смаком підібраних, хоч і цілком нефункціональних прикрас. Однак людиноподібність ця доходила лише до бруднуватого жабо, а вище здіймала величезна, кошлата ведмежа голова з гігантськими вухами, парою диких очищ і моторошною пащею із кривими іклами, у якій яскравим полум'ям ворушився червоний язик.
— Геть звідси, смертний!— гаркнуло чудовисько, розмахуючи лабетами, але не рухаючись із місця.— Зжеру! Розірву на клапті!
Відьмак не ворухнувся, не опустив меча.
— Оглух, чи що? Геть, кажу, звідси!— заричало чудовисько й вивергнуло із глибин своїх звук, що нагадував щось середнє між вереском свині й риком оленя-самця. Ставні залопотали й захлопали, струшуючи сміття й штукатурку з парапетів. При цьому ні відьмак, ні чудовисько навіть не поворухнулися.