Геральт уже вчетверте пройшовся по обсадженій тополями алейці, що йшла від воріт до житлових приміщень і далі убік утопленого в стрімчасту скелю блоку святилища й головного храму. Після коротких роздумів він вирішив не повертатися під дах і звернув до садів і господарських будівель. Там кілька послушниць у сірому робочому одязі просапували грядки й годували в курниках птахів. В основному це були молоді й дуже молоді дівчата, майже діти. Деякі, проходячи повз, вітали його кивком або посмішкою. Він відповідав, але не пізнавав жодної. Хоч і бував у храмі часто, часом разів зо два на рік, але ніколи не зустрічав більше трьох-чотирьох знайомих облич. Дівчата приходили й ішли — віщунками в інші храми, повитухами й лікарками, що спеціалізувалися на жіночих і дитячих хворобах, мандрівними друїдками, учительками або гувернантками. Але не було нестачі в нових, прибуваючих звідусіль, навіть із самих віддалених районів. Храм Мелітеле в Елландері користувався широкою популярністю й заслуженою славою.
Культ богині Мелітеле був одним з найдавніших, а у свій час — і найпоширеніших, і сягав корінням в незапам'ятні, ще долюдські часи. Майже кожна нелюдська раса й кожне первісне, ще кочове, людське плем'я шанували яку-небудь богиню врожаю й родючості, покровительку хліборобів і городників, берегиню любові й дому. Більша частина культів злилася, породивши культ Мелітеле.
Час, який досить безжалісно учинив з іншими релігіями й культами, надійно ізолювавши їх у забутих, рідко відвідуваних, загублених в міських кварталах церковках і храмах, милостиво обійшовся з Мелітеле. У Мелітеле як і раніше не було нестачі ні в послідовниках, ні в захисниках. Учені, аналізуючи популярність богині, зазвичай зверталися до найдавніших культів Великої Матері, Матері Природи, указували на зв'язки із природними циклами, з відродженням життя й іншими пишно називаними явищами. Друг Геральта, трубадур Жовтець, що мріяв стати авторитетом у всьому мислимому, шукав простіших пояснень. Культ Мелітеле, говорив він,— культ типово жіночий. Мелітеле — патронеса плодовитості, народження, вона опікунка повитух. А жінка, що народжує, повинна кричати. Крім звичайних вересків, суть яких, як правило, зводиться до клятвених запевнень, що вона більше ні за які пряники не віддасться жодному паршивому мужикові, жінка, що народжує, повинна кликати на допомогу яке-небудь божество, а Мелітеле для цього підходить якнайкраще. Оскільки ж, стверджував поет, жінки народжували, народжують і народжуватимуть, остільки богині Мелітеле втрата популярності не загрожує.
— Геральте.
— Ти тут, Неннеке? Я шукав тебе.
— Мене?— посміхнулася жриця.— Не Іолю?