— Замовкни, Ківриле! Негайно.
Ківрил перестав сміятися. Негайно. Геральт не здивувався. У голосі Ренфрі прозвучало щось дуже дивне. Щось таке, що асоціювалося з червоним відблиском пожежі на клинках, стогонами вмираючих, іржанням коней і запахом крові. Мабуть, у решти теж виникли подібні асоціації, бо блідість вкрила навіть засмаглу пику Тавіка.
— Ну, білоголовий,— перервала тишу Ренфрі.— Вийдемо у велику залу, приєднаємося до війта, з яким ти сюди прийшов. Він, мабуть, теж хоче зі мною поговорити.
Кальдемейн, який чекав біля стійки, побачивши їх, перервав тиху бесіду з шинкарем, випростався, схрестив руки на грудях.
— Послухайте, Мазель,— твердо сказав він, не витрачаючи часу на обмін непотрібними чемностями.— Я знаю від цього ось відьмака з Ривіі, що привело вас в Блавікен. Схоже, ви в образі на нашого чаклуна.
— Можливо. Ну то й що?— Тихо запитала Ренфрі, теж не надто чемно.