— Ваші солдати, варто хоч одному з них торкнутися жриці Мелітеле, будуть висіти на акаціях уздовж дороги до самого міста, причому навіть раніше, ніж сонце торкнеться обрію. Вони чудово знають це. Та й ти теж, Тайлесе, так що перестань грубіянити. Я приймала тебе, шмаркачу, прости, Господи, обкаканий, і мені шкода твоєї матері, але не спокушай долю. Не змушуй мене вчити тебе гарним манерам!
— Ну, добре, добре,— вставив відьмак, якому все це вже набридло.— Схоже, моя скромна персона може стати причиною серйозного конфлікту, а я не бачу приводу потурати цьому.
Пане Фальвіку, ви здаєтеся мені більш урівноваженим, ніж ваш супутник, якого, як я бачу, заносить по молодості. Послухайте, пане, я обіцяю незабаром покинути тутешні місця. Через два-три дні. Заявляю також, що не збирався й не збираюся надалі тут працювати, виконувати замовлення й приймати доручення. Я тут не в якості відьмака, а просто як приватна особа.
Граф Фальвік глянув йому в очі, і Геральт відразу зрозумів свій промах. В очах лицаря Білої Троянди чаїлася чиста, незворушна й нічим не замутнена ненависть. Відьмакові стало зрозуміло, що викидає й виганяє його зовсім не дюк Геревард, а Фальвік і йому подібні.
Лицар повернувся до Неннеке, шанобливо поклонився й почав промову. Говорив він спокійно й шанобливо. Говорив він логічно. Але Геральт знав, що Фальвік бреше як сивий мерин.
— Шановна Неннеке, прошу вибачити мені, але князь Геревард, мій сеньйор, не бажає бачити у своїх володіннях відьмака Геральта з Ривії. Байдуже, чи полює Геральт з Ривії на чудовиськ, чи вважає себе приватною особою. Князь знає, що Геральт з Ривії приватною особою не буває. Відьмак притягає неприємності, як магніт ошурки. Чарівники обурюються й шлють петиції, друїди у відкриту грозять…