Він почув спів. Не розумів слів, не міг навіть розібрати мови. Так це й не треба було — відьмак знав, відчував і розумів саму природу, сутність співу — тихого, пронизуючого, що розливався по жилах хвилею нудотного, позбавляючого свободи дії жаху.
Спів різко обірвався, і тут він побачив її.
Вона пригорнулася до спини дельфіна у висохлому фонтані, охопивши замшілий камінь маленькими руками, такими білими, що вони здавалися прозорими. З-під бурі сплутаного чорного волосся на нього блискали величезні, широко розкриті очі кольору антрациту.
Геральт повільно наближався м'якими, пружинистими кроками, обходячи фонтан півколом з боку паркану, повз кущ блакитних троянд. Істота, що приліпилася до хребта дельфіна, повертала слідом за ним мініатюрне личко, на якому читалася невимовна туга, повна такої чарівності, що змушувала його постійно чути спів, хоча маленькі бліді губи не ворушилися.
Відьмак зупинився за десять кроків. Меч, повільно виповзаючи із чорних, покритих емаллю піхов, блиснув над його головою.
— Це срібло,— сказав він.— Клинок срібний.