Вітько перелякано озирнувся на ліс, з якого тільки-но вибрався.
— Та... там вовки, — прошепотів він. — І дикі кабани.
Воїн розреготався. Тоді тихенько присвиснув і з виярку вибрався інший воїн. Він теж, мабуть, почув останні Вітькові слова, бо усмішка розтягла йому рота майже до вух.
— Відвези цього богатиря до Римова, — звелів йому той, що зістрибнув з дерева. — І одразу ж назад. Одна нога тут, друга — там.
За кілька хвилин вершник з Вітьком були вже на узліссі, звідкіля виднілися римівські ворота. Вершник зсадив хлопця на землю і насмішкувато сказав:
— До тітки Миланки доїдеш на своїх двох.
Тітка Миланка не знаходила собі місця. У Росанки обличчя теж було заплакане.
— Братку, куди ж це ти щез? — напосілася вона на Вітька, щойно той увійшов у двір. — Хіба ж так можна?