— Чули все? — гримнув він. — Тоді чого ґав ловите? Одягайтесь і на коні!
Дружинники кинулися по шоломи та панцирі. Затрималося лише кількаро сивовусих римівців. Вони все ще стояли на тому, що під час небезпеки треба передовсім захищати своїх рідних і свої будівлі, а не кидатися стрімголов, як оце зараз Муровець, невідомо куди і навіщо. Проте важкий погляд велета ковзнув по них і старих вояків наче вітром здмухнуло.
І все ж довелося трохи затриматись, бо напризволяще залишати Римів теж не годилося. Тому Муровець звелів наймолодшим хлопчакам проїхатися містечком і підняти на ноги всіх, хто міг тримати зброю, а спостережникам зі сторожової вежі — подвоїти пильність і коли що — бити в усі била так, щоб і в Переяславі почули.
Наостанок Муровець спинив погляд на невеличкому гурті чотирнадцяти-п'ятнадцятилітніх парубчаків, що притьмом примчали за дорослими дружинниками. В Римові їх називали молодшою дружиною Поповича, бо ж ніхто з дорослих не вовтузився з ними стільки, як він.
Хлопці вже вміли бігати не згірш за своїх батьків та старших братів, і стріляли не гірше, й на шаблях непогано билися. От тільки ще коней не мали та й мірятися силою з дорослими ратниками було їм ще ранувато.
— А ви чого тут?! — поцікавився Ілля. — Що, теж чубитися з полинцем кортить?
Парубчаки закивали головами.
— Ану, киш з дороги! — гримнув на них Муровець. Втім прикусив губу і вже спокійніше додав: — Ви от що... Сідайте на коней і вдавайте, ніби ви вже дорослі. Нехай ті, хто піддивляється здалеку, подумають, що ніхто нікуди не виїздив. Зрозуміло? А старшим над вами буде...