— То й розбирайтеся, — відрізала на те тітка Миланка. — А ми додому підемо. Підемо, ладо моє?
— Зачекай, кажу, — вивищив голос дядько Ілько. — Тут, кажу, багато темного...
— То свічку засвіти, коли темно... А Мирко мій п'ять літ удома не був. Відійди, чуєш?! — гримнула вона на воїна, що заступив їй дорогу.
Того наче вітром здмухнуло.
— Ну й сестра в тебе, — з шанобливим побоюванням у голосі сказав він дядькові Ількові, коли тітка Миланка з Вітьком щезли за брамою.
— І не кажи, — важко зітхнув дядько Ілько.
У тітки Миланки
Як і скрізь у Римові, дворище тітки Миланки було огороджене тином із загострених паколів. З повітки тягло затишним коров'ячим духом. Біля криниці білий гусак щось гарячково джеркотів здоровецькому кудлатому псові. Мабуть, доводив, що той у чомусь не має рації. А той і справді був неправий: хлебтав якесь місиво з черепка і ділитися з гусаком не мав жодного наміру.