Стало прохолодніше. Між верховіттями дерев безперестану гасав непосидющий вітер. Зрідка дорога підбігала до урвища, з якого видно було безмежні присульські плавні. Тоді знову пірнала у гущаву ліщинових кущів і ставала така вузька, що, здавалося, і двійко вершників не розминуться..
Ліс був похмурий, глухий і насторожений. Не те, що біля Вітькової Воронівки. Там він був просвітлений, веселий, помережаний багатьма стежинами. І все ж Вітько сподівався, що от-от розійдуться дерева і перед очима постане саме його Воронівка — з цегляними будинками під бляхою й черепицею, з клубом та школою, з олійнею біля узлісся... І йому назустріч вибіжить мама, а Колько Горобчик вибиратиметься з-під велосипеда. Бо ж нічию холошу ланцюжок не хапав так часто, як Горобчикову...
Римівське городище
Вершники врешті вибралися на узлісся. У Вітька щось ніби обірвалося всередині: його Воронівки не було.
Не було ні рівного ряду цегляних хат, ні школи. Не вибігла назустріч мама, не вибирався з-під свого велосипеда розколошканий Колько Горобчик.
На знайомих пагорбах і улоговинах розкинулося зовсім інше село. Воно було всуціль оточене високим, майже на людський зріст, тином з масивного пакілля. За тином виднілися дахи приземкуватих будівель. На лузі перед загорожею паслися корови. Одне теля наблизилося до вершників і замукало. Мабуть, намагалося щось розповісти.
Віддалік промчав табун коней.
Вершники проминули ворота і без поспіху рушили уздовж майже безлюдної вулиці. Кожне обійстя нагадувало невелику фортецю. Біля того місця, де мала бути його хата, Вітько мимоволі притримав коня. Олешко підозріло поглянув на нього й поклав долоню на руків'я меча.