— Це я брешу? — Олешко вдав, ніби страшенно обурився. — Ну, то слухайте! Б'юся я з тими половцями і відчуваю, що цього разу буде мені сутужнувато. Аж тут оцей ось, — він підштовхнув Вітька, — визирає з-за куща. Один з половців рвонув було за ним, та за хвилю повертається сам не свій — очі вибалушені, пика перекошена, ніби сів голим гузном на їжака... І так репетує, що моїх воріженьків як вітром здуло... — Олешко примруженими очима обвів своїх товаришів. — Признаюся, від тих слів я теж ледь не чкурнув слідом за ними.
Тепер уже вершники не приховували цікавості.
— А що той половець кричав? — не втримався Лидько, наймолодший з-поміж вершників.
— Змія згадував. Мовляв, Змій на нього напав.
Вершників ніби громом торохнуло. Дехто навіть злякано озирнувся у бік Сули.
Дід Овсій заходився зосереджено покусувати кінчик свого вуса.
— То де це було, кажеш? — нарешті озвався він. — Часом не біля Змієвої нори?