Дід Овсій з докором похитав головою.
— Твоє щастя, що Лидько саме вибрався на вежу і все побачив. А то була б тобі малина... А це хто з тобою?
— Ой, діду, ні за що не вгадаєте! Власне, це він мене і вирятував.
— Тебе? — недовірливо перепитав дід Овсій. — Оцей богатир? А де ж його меч?
— Гай, діду, мечем і дурень оборониться! А щоб від однієї твоєї появи половці розбіглися, як миші, — чули про таке? А від нього чкурнули, аж курява за ними здійнялася!
Дід Овсій посмикав себе за сивого вуса. Так, начебто не знав, що на це сказати.
— Брешеш ти все, — нарешті вирішив він.
Такої думки, схоже, були й інші воїни. Вони з недовірливими посмішками зиркали то на довготелесого, одягненого в панцир Олешка, то на його зіщуленого бранця.