Олешко і дід Овсій
З лісу вихопився чималий гурт озброєних вершників. Сонце тисячами люстерок спалахувало на їхніх шоломах. І від того сліпучого полиску, чи, можливо, від кінського тупоту, у повітря знялися зграї качок, що до того мирно плавали на розводдях.
Вершників набагато обігнав міцний білявий хлопчина, майже Вітьків ровесник.
— Живий! — радісно вигукував він. — Живий, Олешку!
І, не втримавшись, з розгону припав до грудей молодого воїна. Той поплескав його по плечу і м'яко відсторонив.
— Та вже ж не мертвий, Лидьку, — відказав він.— А коли не мертвий, то, звісно, що живий. А ви куди оце розігналися?
— Тобі на поміч,— сказав один з вершників, сивовусий, проте все ще кремезний дідуган. На відміну від решти вершників, він був у простій полотняній сорочці і таких самих штанях. — Тут Лидько такого наплів, що думали — все, клямка, не побачимо тебе більше.
Він витер чоло і полегшено зітхнув. Очевидно, хвилювався не менше за Лидька.