Зрештою вони під'їхали до вузенької хиткої кладки, що була перекинута через нешироку річечку з мулким дном.
— Ця річка називається Портяна, — несподівано для самого себе сказав Вітько.
Воїн припинив мугикання і зауважив:
— Звісно, Портяна. А ще що ти знаєш?
— А далі буде Іржавиця, — відказав Вітько. — Така ж маленька, як і Портяна. А коли лісом піднятися нагору і повернути праворуч, то буде Воронівка... — І Вітько махнув рукою у той бік, де щойно за вербами сховалася фортеця.
У душі він плекав надію, що після цих слів воїн стане прихильнішим до нього, а затим і взагалі переконається, що він, Вітько Бубна, ніякий не чужинець на цій землі.
Проте воїн глузливо зиркнув на нього. Так, нібито спіймав на якійсь брехні.
— Воронівкою у нас і близько не пахне, — відказав він. — Там — Римів. Бачу, не все ви знаєте у своїй Змієвій країні.