— Чого розсвистівся? — пошепки запитала вона.
Вітько перевів дух. Це, виявляється, був Олешко Попович!
— Ну чого ти така? — несміливо мовив Олешко.
— Яка? — задерикувато відповіла Росанка і рушила до воріт, де лежала товстелезна колода.
— А така. Я до тебе з усією душею, а ти...
— Що — я?
— Та... нічого, — відказав Олешко і зітхнув так, аж Вітькові стало шкода цього дужого і завжди веселого парубка. Ет, якби ж то здогадувалася Росанка, з ким вона оце усілася поруч на колоді і з кого так жорстоко кепкує! Через дев'ятсот років про Олешка Поповича в школах будуть вивчати і, може, дехто не одну двійку отримає через нього. А їй, бач, усе смішки!
Олешко тим часом почав розповідати Росанці про велике й чудове місто Переяслав, про те, які там гамірливі ринки, смачні страви і вродливі дівчата. І так вже розповідав Олешко, так вже розливався соловейком, що Вітькові аж засвербіло у п'ятах від бажання побувати у тому славному Переяславі, ще раз поглянути на переяславського князя Володимира Мономаха і скуштувати ласощів з далекого Цареграду.