Олешко лише руками розвів.
— Ну, Мирку... Ти що, не розумієш?
— Ні, — зізнався Вітько.
— Тоді уяви собі, що переді мною два половці. Один спереду тисне, другий підкрадається збоку. То я від одного прикриваюся мечем, а щоб інший не зітнув мені голову, чимшвидше присідаю. Розумієш? А щойно їхні шаблюки просвистять наді мною — підстрибую і, наче києм, вдаряю найближчого половця ногою. Та так, щоб з нього й дух вилетів. І переді мною зостається лиш один бусурман... Тепер скумекав, що й до чого?
— Оце класнючо! — захоплено сказав Вітько.
— То ж бо й воно... Кваснючо, як ти кажеш. Ану, хлопці, повторюйте за мною... Гоп!
— Гоп! Кий! — загуло межи хлопців. — Гоп! Кий!
А Вітько стояв і лише глипав на той чудернацький танок, від якого чужинцям стає млосно. Трохи згодом до нього дійшло, що цей танок нагадує йому не лише гопак. Щось інше він бачив, щось таке... Але що саме?