І гаряча сльоза упала Вітькові на щоку.
А вранці біля воріт засвистів соловейком Олешко Попович. Росанка визирнула з повітки, насмішкувато поцікавилася:
— А що це ти розтьохкався з самого досвітку? Гадаєш, як Змія побив, то вже тобі все й дозволено?
— Та... я тут Миркового коня привів. Щоб не біг Мирко на своїх двох до Городища.
— А раніше не міг прийти? Він же ще й не снідав.
— Та я — що? Я його не підганяю. Я тут зачекаю.
— Що ти, доню, кепкуєш з людини? — подала голос з клуні тітка Миланка. — Краще б запросила Олешка до хати. Пощо йому стовбичити під ворітьми? Заодно й поснідає з Мирком.
Двічі Олешка запрошувати не довелося.