Єдине, кого дика кішка остерігалися — це двоногих істот. Остерігалася і зневажала, бо ті не вміли до пуття ні по деревах лазити, ні по землі бігати. Та й шиї у них були такі ніжні й незахищені, що розпороти їх можна було одним кігтем її пазуристої лапи.
Зате у двоногих були дуже вправні передні кінцівки. Вони вміли геть все, а надто — випускати довгі й жалючі жала, від яких не було ніякого порятунку. Єдина втіха, що ці істоти мали кепський зір. Такий кепський, що не могли нагледіти її навіть тоді, коли вона лежала, притиснувшись до гілляки, за кілька стрибків від них.
Тож вона звикла не тікати, коли хтось із цих двоногих проходив неподалік. Хіба що тісніше притискувалася до дерева та примружувала очі, щоб сонячний промінь не відбився від них. А ще вона полюбляла вибиратися на узлісся і подовгу спостерігати за життям тих двоногих. Особливо їй подобалося стежити за їхніми малюками. Ті, точнісінько, як і її кошенята, не могли ні хвилини побути в спокої. Вони бігали, стрибали, лазили по деревах, борюкалися і взагалі зчиняли такий веселий рейвах, що часом їй самій кортіло зістрибнути з дерева і погасати серед них.
Проте кілька днів тому така безпечність дорого їй обійшлася. Чи то вона невчасно блимнула оком, чи вляглася на досить освітленому місці, проте один з гурту двоногих, що проїжджав під її деревом, зупинився на ній поглядом. А тоді в його руках опинилася гнута лозина. Щось свиснуло, вдарило в гілляку перед нею і, відлетівши убік, застрягло їй поза вухом. З несподіваного болю, що пронизав все її єство, вона ледь не впала на землю. Все ж якимось дивом втрималася і щезла в гущаві швидше, ніж двоногий встиг послати ще одне жало.
Ці кілька днів вона мучилася так, як ще не мучилася ніколи. Біль, що нуртував у загривку, доводив її до божевілля, бо його не можна було ні перележати, ні зализати язиком. І цей біль з кожною хвилиною збільшував і без того велику зненависть до двоногих, що змусили її почуватися так зле.
Що вона їм вчинила? В неї і думки тоді не було напасти на когось із них, а надто на їхніх беззахисних малюків, хоча ті були ще слабшими, ніж верескливі діти дикого вепра.
Але відтепер вона не матиме жалю ні до кого з цих двоногих. Ні до старого, ні до малого.
Зненацька до неї долинув віддалений тупіт. Дика кішка рись зловтішно засичала і, перемагаючи біль, що на кожному кроці бив їй у тім'я, почала скрадатися до дороги, яку проклали ті двоногі.