Дика кішка рись
У цьому лісі вона почувалася господинею.
На деревах — від товстелезних нижніх гілок, де так зручно відпочивати, і до верхніх, які й білку не втримають, — вона не мала собі рівних.
Мало кого вона боялася і внизу, на далекій вогкій землі.
Зате сама вона наводила страх на увесь ліс. Зайці й лисиці ледь зачувши її запах, стрімголов зривалися з місця. Косулі та олені обходили десятою дорогою те дерево, на якому вона спочивала.
Всі знали її нещадність і вміння зненацька й блискавично впиватися в незахищену шию. Навіть кошлатий ведмідь чи велетенський зубр, що інколи заходили у ці місця — і ті, зачувши запах дикої кішки, нервово пересмикували носом і сторожко озиралися.
Не боявся її хіба що дикий кабан, бо його товстошкіру шию не брали жодні кігті. Зате над ним можна було вдосталь покепкувати. Наприклад, схопити щойно народжене порося і стрибнути з ним на дерево...
І не було для неї більшої втіхи, ніж ласувати синочком чи донею того вепра і спостерігати як той в нестямній люті штурхає іклами дерево, на якому вона розкошує.