Хижий важко зітхнув.
— Та в мене самого душа не на місці, — признався він. — Але що ми можемо вдіяти?
— Гадаю, щось таки та зможемо, — нетерпляче повів плечем Муровець. — Пропоную таке. Ти з михайлівцями їдь на поміч воїньцям...
— Е, — засумнівався Хижий. — Мої вже вивідали, що за закрутом на Воїнь зачаївся великий половецький гурт. Мабуть, чекає на нас.
— Тим краще. Значить, ти їдеш ніби на поміч Воїню, а перед тим закрутом зупинишся, начебто щось запідозрив і пошлеш уперед чоловік з десять на розвідку. А сам з рештою зійдеш з дороги і вдариш на тих полинців зі спини. А як боїшся, то не сходь з дороги і вдавай, ніби чекаєш на мене.
— Я — боюся? — побуряковів Хижий. — Ти ще мене погано знаєш!
— От і добре, — кивнув головою Муровець. — Матиму змогу дізнатися краще.
І він перший звернув на ледь помітну лісову дорогу, що в'юнилася нагору, в обхід Воїня. За ним цугом подалася решта римівців.