— Коли дозволиш, князю, я розповім, як воно сталося, — і, не чекаючи дозволу, повів далі з таким виглядом, наче розповідав цікаву бувальщину. — Тут така справа. Поліз дідо Овсій на вежу, аби й собі поглянути, що ж діється навколо. А тут подув вітер і зірвав з голови дідового бриля. Ну, ми й оком не встигли змигнути, як цей ось Мирко, — він кивнув на Вітька, — підхопив того бриля і поліз до діда на вежу. І поки дідо дякували йому за те, що Мирко не дав капелюхові закотитися в болото і лаяли за те, що видерся на вежу без дозволу, Мирко встиг завважити, як ти, княже, виїздиш з мохнацького лісу.
Казати неправду Мономахові теж було небезпечно. Проте Олешко дивився на князя такими чесними очима, що навіть Вітько повірив, ніби так воно й було.
А от князь, здається, в чомусь сумнівався. Він перевів погляд з Олешка на простоволосого діда Овсія і насмішкувато приплющив око.
— Гарно оповідаєш, — сказав він. — Тільки ж чому не бачу того капелюха на дідовій голові? Що, знову вітром зірвало?
Це питання стосувалося вже діда. Та оскільки дід ніколи не говорив неправди, то йому лишалося хіба що опустити голову, аби не стрінутися з насмішкуватим поглядом князя Володимира..
Нараз Мономах поглянув кудись за спини дружинників і його очі перестали посміхатися.
— Ну, що ж, — сказав він. — За те, що вчасно помітили прибульців, хвалю. А от чи залишив ти, Ільку Івановичу, когось на сторожовій вежі, перед тим, як кинутися з дружиною до воріт?
Ілля Муровець відчув, як йому по спині сипонуло морозом. Атож, здається, на вежі зараз нікого немає. Останніми там були дід Овсій і Мирко. Але ж вони осьдечки... А князь Володимир за такий недогляд соромить так, що не доведи Господи! І є за що. Половець, він такий — то його й духу не чути, а за хвильку вже під ворітьми уродився! Як оце сам князь...