— Вітаю тебе, Ільку Івановичу, — мовив князь густим, ледь хрипкуватим голосом.— О, діду, і ти тут! — прояснішав він обличчям, побачивши діда Овсія.
Вітько побачив, як дід Овсій розквітнув у посмішці. Він теж був радий цій зустрічі. Вони ж бо з князем старі знайомі. Дід сам розповідав, як, будучи ще переяславським дружинником, він навчав молодого тоді князенка Володимира всіляких воїнських хитрощів і як полювати на крупного звіра. І дечому таки навчив, бо нині князь Володимир — один з найкращих переяславських уполювальників.
— Добридень тобі, князю, — сказав він.
А от коли Мономах порівнявся з Олешком, його бистрі сірі очі на мить заслала пелена смутку. І Вітько зрозумів, чому. Вочевидь Попович нагадав йому про сина Святослава. Олешко був йому за товариша в дитячих, а потім і в юнацьких забавах. Мономах бачив їх завжди разом. Святослав дуже хотів, щоб Олешко супроводжував його і в половецькому степу, проте хани не дозволили. Бо мало що можуть втнути двоє переяславців, навіть коли з них ока не спускати!
— Добридень, князю, — схилив перед ним голову Олешко.
Князь ледь помітно кивнув. Затим випростався, ще раз обвів поглядом дві шеренги римівців і сказав:
— Бачу, що службу свою знаєте... — Тоді примружив око і поцікавився: — Тільки як це вам вдалося так швидко зібратися біля воріт?
Обличчя Іллі Муровця розпливлося у вдоволеній усмішці. Зазвичай князь Володимир був скупий на похвалу. Тож ці його слова вартували багато.