Вершники були за десяток кроків від воріт, коли ті відчинилися. Передній, приземкуватий воїн у червоному плащі-корзні влетів у браму і на повному скаку зупинив свого білого, як сніг, коня. Його ліва брова здивовано смикнулася вгору. Схоже, він не сподівався, що римівські дружинники так швидко зберуться біля воріт, та ще й озброєні.
— Це князь Мономах, — прошепотів дід Овсій Вітькові.
Вітько вражено дивився на вершника. То ось який він, Володимир Мономах, про якого у Римові було скільки розмов! Олешко, наприклад, стверджував, що таких справедливих людей, як Володимир Мономах, на всій Русі ще пошукати треба. От вділили йому київські князі чернігівської землі, а він взяв та й поступився нею на користь іншого князя, бо той мав на неї більше прав. А що вже хоробрий! З дванадцяти років бере участь у битвах. І, як казав дід Овсій, завжди був попереду свого війська.
А ще він мудрий. Кілька років тому переяславську землю безперервно терзали половецькі орди. І нічого не можна було вдіяти, бо на кожного переяславського воїна припадало чи не семеро половецьких. Та коли в Переяславі став княжити Володимир, він уклав з ханами угоду про ненапад. Щоправда, хани її час від часу порушують — тихцем посилають за Сулу своїх розбишак, а самі вдають, що нічого не відають. А от Мономахові переходити за Сулу не можна, бо він змушений був на вимогу ханів віддати заручником свого улюбленого сина Святослава. І коли що — йому першому половці знесуть голову...
А що знав Вітько про нього у своєму двадцять першому столітті? Лише те, що князь носив важку шапку, яка так і називалася — шапка Мономаха. Але правда це чи ні, Вітько сказати не міг, бо князь був простоволосий і його русяве волосся перехоплювала стрічка.
Ілля Муровець поворушив поводи свого Гнідка і виїхав наперед.
— Здоров будь, князю, у нашому Римові!
Мономах відповів не одразу. Він провів пильним поглядом по дружинниках, — мабуть, хотів переконатися, що всі вони були при мечах, — і лише потому обернувся до Муровця.